У 1867 році в Гросулово відкрили земську двохкласну школу (її ще називали "народна", "зразкова"). За даними звіту про початкову освіту в Херсонській губернії у 1870 році один учитель навчав у цій школі 25 хлопчиків і 5 дівчаток, а на утримання школи губернська земська управа виділила 100 крб. Школа була маленькою, а селище зростало. Тому населення і звернулось до поміщика Гросула-Толстого з проханням виділити площу землі для забудови. Поміщик Гросул купив шість тисяч десятин землі підполковника Арсенія Давидовича. У сім'ї Толстого (гросу - з молдавської товстий) підростало троє синів; Лев, Іван, Михайло. Спочатку село носило назву - Гросулово, а потім, коли спадщина була поділена між синами, селище почало називатись - Михайлівка.
  Земля для школи знайшлась неподалік маєтку Гросулів, це була окраїна села, місцевість заболочена, низинна, але дуже зручна для школи, яку відвідували учні навколишніх сіл: Богуславки, Полєзного, Міщанки. Також тут була велика незаселена площа, що дало можливість школі поступово розбудовуватись.
  Для того часу школу побудували дуже швидко, і вже восени 1906 року святкувалось відкриття. Школу побудували на високому фундаменті: 1м-1м 10см, тому в класах завжди було сухо. Центральна будова зберегла первозданний вигляд і сьогодні, тільки на фасаді - сучасна штукатурка. Приміщення побудовано із "дикого каменю", дуже товсті стіни (до 60-70 см), двері, вікна збереглись ще з минулого століття. Постраждала тільки підлога, вона не витримала "грузу науки". Кімнати просторі, високі стелі (вищі за 4м); хоча сьогодні учні переселились до нової школи , але в усьому відчувається шкільництво. Дух школи , як привід, залишиться тут назавжди. Старі стіни, якби вміли говорити, багато повідали б цікавого. Хочеться зайти до класу, сісти за стару парту і полинути у минуле: згадати, дізнатися, запам'ятати, зберегти. Беремо стару ручку з металевим пером (ручка коштувала 3 коп., а перо - 1 коп.), обмакуємо у чорнильницю – невиливайку і починаємо писати літопис нашої школи.
  У день відкриття школи було людно: прийшли учні, батьки, односельці, адже в селі таких новин було небагато. І хоча в школі спочатку вчилось не більше 50 учнів, вона перетворюється на осередок знань, культури, прогресу. До школи вело три входи: через центральний заходили тільки вчителі, зліва по коридору знаходилась учительська кімната. Учням не дозволялось заходити туди, а вже як викликали, то тримайся. Тому, проходячи повз учительську, учні притишували ходу і говорили пошепки. В інших місцях школи вже було їхнє "царство", до якого учні потрапляли через два інші виходи: ліве крило -хлопчаки, а праве - дівчатка. Цікаво, а хтось порушував цей заведений порядок, особливо коли запізнювався до школи?
  Школа отримала статус двохкласної міністерської школи з 8-ми річним строком навчання. Такий статус вона зберегла до 1920 року. Навчання в школі було платним - 5 крб. на рік, це була досить значима сума (для одержання цих грошей треба було продати 50-60 пудів хліба), тому навчалися в школі тільки діти заможних селян. Кількість дітей була незначною, деякі селяни вважали освіту "непотрібною справою", особливо для дівчаток. Дівчаток готували до сімейного життя: куховарити, шити, поратись по господарству. Кому була потрібна грамотна жінка? Але із сімей ремісників, торговців дівчаток відправляли до школи - це була сільська інтелігенція.
  У Гросулівській школі викладали такі предмети: російську мову, математику, географію, історію, чистописання, ручну працю. І хоча в основі старої школи лежали муштра і заучування, за відмінні успіхи і гарну поведінку учні отримували похвальні листи (самій старій грамоті майже 100 років - видана у 1910 році).
  Одним із перших завідуючих школи (директором) був Дяченко І.Л., під його керівництвом працювали вчителі: Авсєнтьєв Є.Ф., Ландишев Н.А.
  До 1917 року школа була російськомовною і навчалось у ній не більше 50 учнів. У нашому селищі проживало багато російськомовного населення: євреїв, росіян, німців. Коли поміщик Гросул-Толстий купив ці землі, панщина становила кілька днів на тиждень. Сюди починає "стікатися люд”, приїздить багато ремісників, в основному це - євреї.
  Школу побудували на вулиці Різничній, це найстаріша вулиця у нашому селищі, на ній, вище школи, знаходився базар. Різничною вона називалася від слова "різати", заселена була виключно євреями. Вони самі курей ніколи не різали, а ходили до свого рабина, який завжди виконував цю роботу. Сім’ї євреїв були великими: 4-6 дітей, всі вони ходили до школи. На самій вулиці знаходилось багато майстерень і лавок. До речі, за будь-яким товаром можна було прийти і вночі. Власники лавок завжди радо вітали покупців.
  До школи можна було потрапити не тільки Різничною вулицею, яка після Великої Вітчизняної війни називалась Реміснича, а сьогодні - Шкільна; а також вулицею -Учкурня. У селищі існує легенда: поміщик Гросул запросив на постійне місце проживання переселенців зі сходу, які переперізували сорочку поясом "учкуром". Переселенці поселились компактно на одній вулиці, яка почала називатись учкурня , і хоча сьогодні ця вулиця називається вулицею Карбишева, жителі - старожили і в наш час цю територію біля школи називають учкурнею.
  Можна уявити ранок: до школи "стікаються" учні, бідні, несусь на плечі холщову торбинку, старанно пошиту мамкою, а заможні несуть у руках портфелики або сумки. З яким серцем йшли до школи? Думаю, як і сьогодні; хто з радістю, а хто за велінням батьків.
  У 20-х роках школу відвідувало від 150 до 185 учнів, а у голодний 1921 рік відкрився при школі сільськогосподарський інтернат, де навчалось 110 дітей, в тому числі 60 учнів приїхало із охопленого голодом Донбасу. Гросулівська школа скасувала плату за навчання, а викладання проводилось на українській мові. Але проблем було дуже багато: не вистачало підручників, зошитів, палива, хліба. Багато учнів, в силу цих обставин, не відвідує школу, але школа була трудовою і це приваблювало дітей, які працювали в майстернях: металообробній, гончарній, столярній, жерстяній. Для багатьох це була професія на майбутнє.
  Школа раділа із своїми учнями, але вона знала і багато біди... В останній передвоєнний рік школу закінчило всього 16 учнів. Почалась Велика Вітчизняна війна.
  Я не люблю писати про війну –
  Вона моє дитинство обікрала, 
  Вона у юність бомбою упала -
  І досі, як згадаю, не засну.
  Скільки учнів могли вимовити ці слова. Так, як селище було окуповане вже в серпні 1941 року, школа почала працювати за новими правилами: румунська мова викладалась обов'язково, вчителі залишались старі, але з'являлись і нові; знову було введено платню і грошима, і сільськогосподарською продукцією. Стіни школи кожний ранок чули Закон Божий, бачили карту на всю стіну, де не було України, а була лише Трансністрія. У Малій школі (так називалось приміщення, де навчались 1-4 класи) румуни відкрили конюшню, а у 1944 перетворили Велику школу на Штаб. Коли після війни батьки прийшли до школи, щоб підготувати її до навчання, то побачили жахливу картину: обдерті стіни, поламану, з горами сміття підлогу, потрощені парти. Своїм відродженням школа завдячувала самовідданій, безкорисній праці учителів, батьків, учнів. Пофарбована, чиста, оточена могутніми старими деревами, школа знову "сіяла добре і вічне".
  Сьогодні в ній вже не навчаються учні, але життя продовжується. І не хотілось би дожити до того часу, коли від школи залишаться лише фрагменти. Щось ми робимо не те: знищуємо, забуваємо, перебудовуємо а потім дивуємося, що нас не поважають. Це тільки проблема нашої держави, адже так просто берегти те, що було створено цілими поколіннями. В усьому цьому наша ментальність, культура, звичаї, традиції… наше майбутнє.